Вони творили історію важкої атлетики Вінниччини!
22 жовтня 2014 року почесний майстер спорту СРСР, чемпіон Збройних Сил колишнього Радянського Союзу, призер Всеукраїнських чемпіонатів, суддя міжнародної категорії, письменник та журналіст Іван Лозовський відзначив своє 75-річчя!
Прожити гідно своє життя та залишити нащадкам кращі надбання своєї праці і є головним девізом нашого героя. Наш вітчизняний тренер Іван Лозовський був одним з тих, хто мав пряме відношення до підготовки та виступів двох справжніх героїв важкоатлетичного спорту Вінниччини сучасності. А ще дав путівку на високий поміст не одному десятку сильних майстрів спорту.
Видатний важкоатлет-суперважковаговик, багаторазовий чемпіон міжнародних змагань, чемпіон колишнього Радянського Союзу та України, рекордсмен світу у поштовху (вага 261 кг), майстер спорту міжнародного класу з важкої атлетики та пауерліфтингу Сергій Дідик хотя і не був офіційно учнем Івана Лозовського, але він проходив військову службу в спортивному підрозділі 43-ї Ракетної Армії, де старшим тренером і командиром був саме він, почесний майстер спорту, офіцер Лозовський. За довгі роки спільної служби як тренер і командир він чимало зробив для становлення військовослужбовця Сергія Дідика як сильного спортсмена так і справжньої спортивної легенди міста над Бугом. Сьогодні він начальник обласного управління з питань фізичної культури та спору облдержадміністрації, але тісні зв’язки між колишнім підлеглим і командиром зберігаються і по нині.
Їм є про що пригадати, адже ця співпраця, довжиною майже в сорок років, продовжується і сьогодні. Обидва вони творять важку атлетику Вінниччини сьогодення. Сергій Дідик віце-президентом федерації важкої атлетики, серйозна та вдумчива людина вміє бути і вимогливим наставником і добрим, веселим товаришем. а Іван Лозовський, котрий більше десяти років був президентом, а нині є генеральним секретарем федерації важкої атлетики Вінниччини, багато робить для розвитку і популяризації цього істинно народного виду спорту на теренах України і області зокрема...
Після служби в Збройних Силах, де пройшло військове життя довжиною в 28 років, Іван Лозовський залишається працювати тренером СКА - Вінниця. За час сумлінної праці підготовлено чимало майстрів спорту, чемпіонів та призерів різного рівня спортивних змагань. Так вийшло, що рівно через чверть століття на світовий поміст знову виходить підлеглий тренера Лозовського, тепер вже вихованець, праця з котрим розпочалася в 12-ти річному віці, нині майстер спорту міжнародного класу, чемпіон світу серед студентів та срібний призер чемпіонату світу серед юніорів, неодноразовий чемпіон України, суперважковаговик Костянтин Соцков. Гордістю тренера є те, що серед вихованців є і спортсмени жіночої
статті. Перший майстер спорту міста Вінниці з важкої атлетики, чемпіонка України, неодноразова призерка міжнародних змагань Майя Ліщенко. Вона багато років гідно складала суперництво сильнішим важкоатлетам України і сьогодні допомагає виховувати справжніх богатирів залізної гри до їх виступів на Всеукраїнських та міжнародних змаганнях. Сьогодні у тренера Лозовського сходить на спортивний горизонт нова зірка, суперважковаговик Костянтин Орленко. Доля цього 15-ти річного юнака також звела з тренером будучи учнем сьомого класу. Ще й 12 не минуло, а Костянтин вже спробував вагу залізної штанги. За плечима юнака є дві бронзові і одна срібна нагороди Всеукраїнських змагань «Хто ти майбутній олімпієць». Він бронзовий призер чемпіонату України серед кадетів до 15 років. В суперництво за медалі вступає ще один юнак із когорти молодих важкоатлетів тренера Лозовського – суперважковаговик – Максим Гайдамака Хто знає, можливо саме з цих юнаків хтось знову зійде до світових вершин важкоатлетичного спорту.
Ваші відношення з своїми вихованцями?
Ми довго працювали разом, і з того часу жодного разу не пробігала між нас чорна кішка».
Коли такі легендарні майстри «залізної гри», зі сталевим характером і добрим серцем, щиро і тепло, просто по людськи, відгукуються про того, хто вклав свої знання й енергію в учнів, своїх підлеглих, то розумієш і відчуваєш, що це говориться від душі. Втім, ви й самі, шановні читачі, можете у цьому переконатися, ознайомившися з щирою бесідою, яка була проведена зовсім недавно.
- Іване Романовичу, ви, напевно, прикипіли душею до спорту сильних ще з дитинства?
- А кому з хлопчаків не хочеться бути сильним і витривалим? Утім, зі спортом я потоваришував не змалку. Коли мені виповнилося тринадцять, я пішов в школу до сусіднього села Голубече, а це відстань до школи біля п’яти кілометрів, і отак щоденно по десять кілометрів приходилося поборювати шлях. Піднімався в п’ять годин, снідав що залишалося з вечери, а потім під гімн Радянського Союзу, котрий звучав з єдиної того часу радіоточки на господарстві колгоспу, йшов до храму знань. Ця щоденна процедура продовжувалася цілих чотири роки. У 1956 році закінчив 10 класів , був значкістом ГТО, але від тривалої втоми та недоїдання великого бажання відвідувати якусь спортивну секцію вже не було бажання. Зате дома роботи було чимало. Можливо це і дало мені певну силу та витривалість організму.
Батько пішов на фронт і не повернувся, а ми з мамою та старшими сестричками виживали як могли. В пам’ятті залишилось чимало епізодів з військових років мого життя. Скінчилася війна, батько, на якого мати отримала звістку «пропав без вісті» так і не повернувся з фронту, а ми стали тими, хто згодом відчув голод і холод, розруху і становлення, пережили голодовку 1946-1949 років. Спортивним тренуванням було тоді щоденна важка праця для того щоб вижити.
Спортом став займатися коли після невдалої спроби стати студентом Київського Університету ім. Тараса Шевченко, щоб здобути хоч якусь спеціальність, я подав документи до Вінницького ремісничого училища №2, де і пішов до спортивної секції. Пішов на боротьбу – не прийняли! –Досить малий. Потім подався до зали важкої атлетики. Добре що все це було поруч, в Мурах, де сьогодні обласний архів. Там тоді тренером працював вчитель фізики середньої школи №8, учасник Великої Вітчизняної війни Василь Іванович Боб. Думаю, ось тут повезе, адже я працював фізично досить важко. Та нажаль і тут тренер відмовив.
Говорить – іди хлопче, трохи підростеш, наберешся сил і через рік приходь. Що приходилося робити. При училищі працювала секція спортивної гімнастики, спортсмени готувалися до міжнародного фестивалю молоді, що згодом мав проходити в Москві. Мене записали до секції. Так я розпочав своє спортивне життя. Через рік став другорозрядником, але вже тоді зрозумів, що це не моє. З початком навчання знову пішов до зали важкої атлетики. Тут мені і посміхнулася доля. Мене зараховують до секції. А через три місяці на сцені Агрегатного заводу проходила першість області, де і мені вперше довелося вийти на поміст. Тоді я зразу ж в категорії до 56 кг виконав норму третього дорослого розряду. Тренер тільки засумував і сказав – чого я тебе ще минулого року не взяв до секції. В тебе я справжній талант. Потім було буденне життя. Навчання в училищі і щоденні тренування.
І яких успіхів досягли в спорті?
Працюючи на заводі, я в складі команди Вінницького Агрегатного заводу виступав на Всеукраїнських змаганнях серед колективів фізкультури і став першим. Це була моя перша нагорода. Вона зберігається і до нині серед небагатьох нагород свого спортивного життя. У 1960 році призиваюсь до лав Рядянської Армії, де і залишився на цілих 28 років. Звільнився в запас підполковником. Займався спортом в Спортивному Клубі Армії Прикарпатського військового округу. Майже 10 років виступав за збірну команду. Неодноразово ставав чемпіоном і призером чемпіонатів Збройних Сил Радянського Союзу,
Військово-Повітряних та Ракетних Військ СРСР як в командному так і в особистому заліку. Майстер спорту з 1963 року, а звання «Почесний майстер спорту» отримав у 1968 році. «Відмінник фізичної культури і спорту СРСР».
Моїми головними суперниками в ті роки (1963-1969) в категорії до 67,5 кг були: одноклубник Петро Король, Аркадій Речкеман зі Львова, киянин Сергій Попов, волинянин Олександр Захаров, дніпропетровець Василь Сагір., армійські спортсмени Олексій Пестушко, Володимир Каплунов, Володимир Хохунов, Георгій Лобжанідзе, Микола Хорошаєв…
На вищій ступенці чемпіонату Військово-Порвітряних сил СРСР 1964 року Іван Лозовський, ліворуч Микола Хорошаєв, праворуч Георгій Лобжанідзе.
- З ряду джерел відомо, що 11 квітня1959-го на змаганнях чемпіонату Вінницької області в Тульчині ви відібрали рекорд області у ривку в славнозвісного Петра Короля, результат якого 85,0 кг для спортсменів вагою до 60 кг
протримався непохитно майже впродовж 2 років?
- Так, була в моїй спортивній кар’єрі й така приємна подія. Тоді я підняв штангу вагою 85,5 кг. Потім ще багато разів поліпшував рекорди області довівши їх до 95,0 кг, і пішов до війська.
Так сталося, що спортивна дорога впродовж строкової служби в Збройних Силах перетиналася з одноклубником Петром Королем, він неодноразовий чемпіон і рекордсмен світу, Олімпійський чемпіон, але мені вдалося п’ять разів бути чемпіоном Прикарпатського військового округу. Потім була важка травма спини, котра так і не дала мені повністю розкрити свої можливості у спортивному житті. Кращі офіційні показники на змаганнях були: жим штанги - 125,0 кг, ривок 115,0 кг та поштовх 145,0 кг. Краща сума в триборстві 380,0 кг (125,0+115,0+140,0) для спортсменів вагою до 67,5 кг
Якими були ваші перші кроки на тренерському поприщі?
- Коли ще був чинним спортсменом, навчався у Львівському політехнічному інституті. За дорученням тренера Миколи Дмитровича Комешова, потроху розпочав займатися з молодими штангістами і воїнами Львівського гарнізону. Займався в секції юнаків тоді ще зовсім юний, а пізніше чемпіон світу Владислав Крищишин. Вів різну документацію, активно помагав тренеру в його роботі Завершивши активні виступи на помості, я вже не уявляв своє подальше життя без важкої атлетики. Після атестації в офіцерські кадри Збройних Сил СРСР, був атестований на посаду – керівника фізичної підготовки і спорту військової частини Тож став керівником фізпідготовки і тренером армійських штангістів. У мене було чимало здібних учнів, не один десяток з яких стали сильними майстрами. Поступив на навчання до Вінницького педагогічного інституту на факультет фізичне виховання, який успішно закінчив у 1975 році.. Прислужилися отримані у вузі знання, й передусім те, що підчерпнув за роки тренувань у своїх тренерів Василя Боба і Миколи Комешова. Разом з ними та своїм другом по збірній команді ПРИКВО Олексієм Пестушко формували і тренували команду важкоатлетів 43-ї Ракетної Армії, котра тренувалася у Вінниці та Львові.
У вільні від роботи години вже у СКА – Вінниця, будучи старшим тренером, а пізніше начальником СКА-!80 збудували важкоатлетичну залу де тренувалося більше 20 спортсменів-важкоатлетів. Так у нас народжувалися щорічно 5-7 майстрів спорту, а серед них і майстри спорту міжнародного класу, рекордсмен світу Сергій Дідик, Чемпіон Радянського Союзу та України, майстер спорту міжнародного класу Володимир Краснобаєв, майстри спорту міжнародного класу, чемпіони і призери України: Володимир Стахів, Дмитро Банташ, Сергій Нестеров, Валерій Поліщук, Олександр Майдебура, ціла когорта майстрів спорту.
Невдовзі результат творчої співдружності вилився в становлення світового рекорду вихованцем вашого спортивного підрозділу Сергієм Дідиком. а пізніше золоті медалі чемпіонатів СРСР, «Кубка Дружби», чемпіонатів України??
Сергій Дідик – автор світового рекорду у поштовху 261 кг. Костянтин Соцков – чемпіон світу.
 
- Про це дуже багато писалося й говорилося. Завдання стояло максимальне: наш суперважковаговик мав приносити для армійського спорту Країні тільки «золото», «срібло» і «бронзу». Так воно і було впродовж десятиріччя. А на Спартакіаді Народів СРСР 1983 року, Сергій підкорив у поштовху світове досягнення - вагу 261,0 кг. Так народився у вінничан новий рекордсмен світу.
- Серед ваших вихованців є і чемпіон світу серед студентів, срібний призер юніорського чемпіонату світу 2007 року, майстер спорту міжнародного класу Костянтин Соцков. Як склалося так, що саме ви маєте пряме відношення до народження на Вінниччині чемпіона світу, і знову ж таки суперважковаговика??
- Аж через 25 років потому мені поталанило бути причетним до виступів на світових чемпіонатах та сходження на вищу сходинку світового п’єдесталу ще одного свого вихованця – Костянтина Соцкова. Цей хлопчина разом із батьком прийшов до спортивної зали СКА в грудні 1999 року, маючи всього за плечами 12 прожитих років. Поговоривши з ними, я дав згоду на відвідування спортивної зали. Хлопець зразу ж загорівся бажанням щось робити в спорті. Робота велася щоденно і наполегливо, враховуючи те, що 12-ти річний підросток важив 89 кг і ніколи не займався спортом. Та все ж таки бажання стати сильним перемогло всі труднощі. Через три роки занять Костянтин стає бронзовим призером чемпіонату України серед спортсменів до 17 років. Потім Краматорськ 2005 року. Чемпіонат України серед юніорів. Костянтин набирає суму в двоборстві 330 кг і стає майстром спорту України. В грудні 2005 року - запрошення до юнацької збірної команди України. Перша велика перемога була виступ на юніорському чемпіонаті світу 2006 року в Гуанджоу (Китай), де Костя з сумою двоборства 380,0 кг (170,0+210,0) виборює 6 місце. У 2007 році, в Празі на юніорському чемпіонаті світу з сумою 366,0 кг (166,0+200,0), Костянтин, виступаючи після травми зап’ястя руки, стає срібним призером. Звання чемпіона світу серед студентів в грецькому місті Комотіні Костянтин Соцков підтверджує, показавши результат в сумі двоборства 398,0 кг (180,0+218,0). Нажаль, в подальшому, травми не дали можливості повністю розкрити свій талант обдарованому спортсменові.
Кращі результати спортсмена - ривок 187,0 кг, поштовх 230,0 кг і сума двоборства 417,0 кг. Щодо рекордів, то ще у 2007 році Костянтин підкорив на тренуванні у ривку вагу 200,0 кг. Приємно, що вона і досі є неперевершеним рекордом у спортивної бази при Харківському училищі олімпійського резерву, де проходив збір юніорської команди до чемпіонату світу.
- Які у вас стосунки з колишніми знаменитими вихованцями?
- Досить хороші. З Сергієм Дідиком ми часто зустрічаємося по сумісній праці у обласній Федерації важкої атлетики да і на тренуваннях в спортивній залі, а з Костянтином Соцковим працюємо тренерами в одній спортивній школі. Майя Ліщенко працює викладачем фізичного виховання у Вінницькому Кооперативному інституті і є моєю кращою помічницею в спорті.
А як ваша жіноча важка атлетика?
Мої кращі вихованці, майстер спорту міжнародного класу, чемпіон світу Костянтин Соцков і майстер спорту, чемпіонка України Майя Ліщенко.
По правді сказати, це досить важка праця, і не тільки в тренуванні, але головне те, що досить мало дівчат хочуть займатися цим видом спорту. Більшість віддає перевагу акробатиці, художній гімнастиці, легкій атлетиці та іншим традиційним видам спорту за участю жінок. У нашій області жіноча важка атлетика, котра відкрилася в 90-х роках не набула великої популярності. Та все ж Вінничани можуть гордитися своїми майстрами спорту серед спортсменів жіночої статті. Першою була Любов Кураченко із Тульчина, а згодом до цієї майстрині приєднується і моя учениця, нині майстер спорту, чемпіонка України і призерка міжнародних змагань Майя Ліщенко. Потім було багато здібних спортсменок, але всі вони не витримали екзамен на стійкість і залишили важку атлетику. Жаль, але є сподівання. що все ще по переду. Сьогодні серед моїх молодих спортсменів є чимало здібних дівчат, і хто знає, можливо хтось із низ знову стане і чемпіоном України і сильнішою серед своїх однолітків по важкій атлетиці
- Що вам дала важка атлетика?
- Коли відверто, то, крім того, що став фізично здоровою і міцною людиною, вона ще мене добре забезпечувала матеріально. Я став військовим. Дослужився до підполковника. Став Начальником Спортивного Клубу Ракетної Армії. У мене з’явилося багато друзів у різних містах колишнього Радянського Союзу України, Є і ті, хто сьогодні на високих посадах, але називають мене своїм учителем. Виступаючи особисто, а потів в якості тренера команди і судді змагань мені вдавалося побувати майже у всіх куточках колишнього Радянського Союзу. Жаль, що за сімейними обставинами не зміг бути на суддівстві в Североморську і Хабаровську. Ці грандіозні свята спорту залишаться в моїй пам’яті назавжди.
- Ви вже пенсіонер, але спочивати на лаврах, я бачу, не збираєтеся, продовжуєте працювати тренером?
- Так. З 1988 по 2006 роки працював тренером Спортивного клубу Ракетних військ і Повітряних Сил України у Вінниці, а в зв’язку з їх реорганізацією, з 2006 року і по даний час працюю на посаді тренер-викладач обласної ДЮСШ «Колос». Уже більше чверть століття я і забув, коли ходив у відпустку, хоча офіційно вона є щорічною.
Займаюсь як тренерською роботою так і громадською. Вже 10 років очолюю обласну громадську організацію спортивних журналістів Вінниччини. Пишу книги і добірки до газетних видань. За свою творчу працю багато разів ставав Лауреатом
Всеукраїнських та міжнародних конкурсів серед кращих спортивних журналістів України. Є автором 10 книжкових видань, котрі на сьогодні є надбанням в особистих колекціях громадян майже у 20 країнах світу. А взагалі на «пенсію» йти не збираюся, бо відчуваю в собі сили ще працювати й працювати.
Який Ваш спортивний колектив сьогодення?
З 2006 по 2009 рік працював в спортивній залі «Колос», що по вулиці Арабея. З 2009 по даний час працюю в залі Вінницького Кооперативного інституту. Тут вигідніше, тому що краще добиратися до тренувань, а головне, що ми своїми зусилями побудували прекрасну нову важкоатлетичну залу на 6 помостів, є роздягальня, гаряча вода, тренажерна зала, та напевне головне що все неподалік від центру.
Спортивний колектив тренера Івана Лозовського.
Серед вихованців – майстри спорту Майя Ліщенко, Богдан Мойсеєв, Андрій Паламар та чимало кандидатів в майстри – Денис Пшеничний, Дмитро Бабич, Анатолій Літвіновський, Олександр Бартошук, Артем Демчук, Георгій Боханов. Ціла група спортсменів першого та масових розрядів. Серед найперспективніших – 15-ти річні юнаки Костянтитн Орленко,Максим Гайдамака, Сергій Мазур, Андрій Байба та Денис Бевз і здібні важкоатлети – Іван Шкондя, Михайло Романенко, Євген Барчак, Олександр Казмірчук, Богдан Павловський, Віктор Швець, Олександр Атаманчук, Валентин Харламов і мої кращі вихованки – юні важкоатлетки – Вікторія і Альона Максименко, Анастасія Березюк…
- А залізо потроху тягаєте у залі?
Звісно, що да, але сила потроху занепадає. Виступав у 2013 році на міжнародному інтернет-турнірі збірних команд спортивних клубів міста Гамбурга - ХНТ (Німеччина) і міста Вінниці – ВКІ (Україна). Став переможцем. В своїх 74 роки підкорив в ривку 50,0 кг та у поштовху 65,0 кг. Думаю, що виступати в такому віці на результат – це зайве. Потрібно зберегти своє здоров’я. А для себе, - то щоденно роблю гімнастично-силову фіззарядку на 30 хвилин і чотири рази на неділю тренування в залі разом зі своїми спортсменами.
Як Вашу працю оцінила держава?
До даного запитання додам, що є чимало людей, котрі працюють так, що нічого не залишивши після себе, але мають всі державні нагороди. Думаю, що таких людей мало але вони все ж таки є.
А мої заслуги – це те, що я залишу в нащадок молодим плоди своєї праці. Під час служби в Збройних Силах я, начальник фізпідготовка військової частини, чотири роки працював будівельником Первомайського військового гарнізону, збудував прекрасний силовий гімнастичний городок, де було в змозі займатися одночасно 1000 військовим, практично особовий склад всього гарнізону. Збудував прекрасний басейн де пізніше проводили свій відпочинок, після вдалих перемовин, президент США Джордж Буш і президент України Леонід Кучма. Збудований стадіон став прикрасою всієї спортивної інфраструктури військового містечка, а спортивна база п’ять років поспіль краща у Збройних Силах Радянського Союзу. Отриманий цінний подарунок – ромбовидний будильник є прикрасою моїх заслужених нагород за свою нелегку працю. На
спортивній базі колишнього військового гарнізону сьогодні підвищують свою фізичну підготовку студенти філіалу Одеського технологічного університету. Ще довго буде працювати, збудована за моєю участю, прекрасна спортивна зала важкої атлетики у спортивному комплексі Вінницького військового гарнізону, вона і використовується не для покращення досягнень важкої атлетики сьогодення.
Нова важкоатлетична зала Вінницького Кооперативного інституту збудована мною і спортивним колективом секції за останні роки, заповнена зранку до пізнього вечора. Тут йде робота і це є приємно. Думаю, що життя прожито не дарма. А щодо державних нагород, то відправлені документи на «Заслуженого працівника фізичної культури і спорту України», на «Заслуженого тренера», «Заслуженого Журналіста», але нажаль є таке народне прислів’я – «Не підмажеш, не поїдеш». Ото ж вони напевне і залишаться на паперах, так і не розглянутими мої державні нагороди…
Зала важкої атлетики в Кооперативному інституті на 6 помостів і тренажерним залом.
Мені досить приємно було чути вислів одного заслуженого журналіста України, людина, котра побувала майже у всіх куточках планети – Якщо ти не «Заслужений», це не твоя вина, головне, що тебе вважають - «Народним».
Як поживали у передсвяткові дні?
Турбот досить багато. Мої колеги та учні задумали провести Кубок Івана Лозовського на честь мого 75-ти річчя, в якому прийматимуть тільки молоді мої вихованці. Такі змагання відбулися 1 жовтня поточного року. Приймали участь в Кубку 15 моїх молодих вихованців, і що приємно всі вони порадували мене своїми кращими досягненнями, а володарем Кубка став кандидат в майстри спорту, студент Національного медичного університету Георгій Боханов, до речі, він виступає в тій же ваговій категорія в якій виступав і я – це спортсмени вагою до 69 кг. Дуже приємно, що серед гостей був ректор Вінницького Кооперативного інституту, професор Анатолій Григорович Драбовський, були керівники спортивних організацій області, олімпійці - Сергій Чернявський, Павло Хникін і Геннадій Бочаров, рекордсмен світу Сергій Дідик, а також мої вихованці, майстер спорту міжнародного класу Костянтин Соцков, разом із батьком, майстер спорту Майя Ліщенко і колега із Німеччини, заслужений тренер Росії Іван Куліжніков, майстер спорту, ветеран важкої атлетики Вінниччини Віктор Войцеховський і Заслужений тренер України, суддя міжнародної категорії Микола Тютрін. Організатори турніру сказали, що він буде проводитися щорічно.
Володар Кубка Івана Лозовського Георгій Боханов разом зі своїм тренером Іваном Лозовським.
Вітання від срібного призера Олімпійських ігор в Сіднеї, заслуженого майстра спорту України Сергія Чернявського
Всі гості турніру
Молоді спортсмени Івана Лозовського з нагородам
Щоб ви хотіли побажати важкоатлетам Вінниччини??
Думаю, що найкращим побажанням для всіх – добитися хороших показників і стати повноправним господарем клубу «Майстрів залізної гри», заслужити почесного звання «Майстер спорту України». Мати прекрасне здоров’я і бути активним пропагандистом здорового способу життя.
Бесіду вів журналіст Станіслав Міхровський.
|
Меню сайта